Віктор Черніявський — переселенець із Луганська. В 2014 році окупанти викрали його і катували за проукраїнську позицію і віросповідання. Після звільнення з полону Віктор переїхав у Київ, працював в IT, з 2022 року допомагав війську як капелан-волонтер. А 2023 року він взяв позивний «Гідеон» на честь біблійного воїна і став FPV-пілотом в «Азові».
Читайте также: Підвищення виплат і залучення іноземців. В Міноборони пояснили про нові правила служби
Зараз «Гідеон» займається цивільно-військовою взаємодією в батальйоні безпілотних систем «Азову», зокрема адвокацією військовополонених. Нещодавно він повернувся з відрядження в США, де розповідав про умови утримання «азовців» в російському полоні і закликав американських політиків посприяти їхньому звільненню.
Попри службу «Гідеон» є активним учасником IT-спільноти. Цього року він отримав Премію DOU в номінації «Вони надихають». Ми поговорили з «Гідеоном» про пережите в окупації, шлях від капелана до командира FPV-екіпажу, службу в «Азові» й нюанси релігійної дипломатії у США.
«Справжнє пекло почалось, коли окупанти дізнались про моє віросповідання». Як з мене «виганяли бісів»
Я народився на Луганщині та жив в обласному центрі до 26 років. Напередодні окупації мав маленький бізнес у торгівлі, ходив у місцеву протестантську церкву і виховував з дружиною однорічного сина. Навесні 2014 року ми жили в центрі Луганська, де на власні очі бачили захоплення адмінбудівель і перестрілки на вулицях. Коли на площу заїхала радянська система залпового вогню ГРАД і відкрила вогонь по позиціям Сил оборони України просто з території торгового центру, я зрозумів, що російські військові свідомо прикриваються мирним населенням.
Посадив дружину і сина на один з останніх потягів до Києва, а сам залишився в Луганську, щоб допомогти виїхати з окупації найвразливішим — літнім людям, сім’ям з маленькими дітьми, вагітним жінкам. Поки був звʼязок, дружина передавала мені заявки на евакуацію, а я з напарником відвозив людей на підконтрольну територію або на кордон із росією — куди просили.
Встигли вивезти 37 людей, перш ніж окупанти зупинили мене на дорозі і забрали «на підвал». Це було 2 серпня 2014 року. Впродовж наступних 25 днів із мене намагались вибити інформацію про українських військових, якої я, на щастя, не мав. Спочатку були просто виснажливі допити декілька разів на день. Справжнє пекло почалось, коли окупанти дізнались про моє віросповідання.
У камері зі мною було близько десяти людей — українські активісти, довільні люди з вулиці, а також колаборанти, які чимось не догодили новій владі. Як вірянин я шукав розради в молитві, інші почали молитись зі мною. Я побачив, що це їх морально підтримує, став молитись з кожним і за кожного, а також спілкуватись із людьми, втішати їх, підбадьорювати. Як я зараз розумію, в той момент я інтуїтивно взяв на себе роль капелана.
Окупантам це не сподобалось. Тепер я був для них не просто бандерівцем, а ще й «одержимим бісами зрадником православної віри». На наступному допиті до моїх катів приєднався священник рпц на позивний «сталін». Мені приставляли зброю до голови, імітуючи постріл, били бейсбольною битою і катували елекстрострумом. Це називалось «вигнанням бісів». В кінці мені вкотре запропонували зізнатись у зв’язках із українськими військовими, я відмовився і мене прирекли до розстрілу. Повернувшись у камеру, я вперше дав волю власним почуттям.
Це була моторошна ніч, коли я втратив надію і написав прощального листа дружині
Вранці з’ясувалось, що про розстріл окупанти «пожартували». Допити тривали. Весь цей час моєю долею переймалась тільки кохана. Вона повернулась в окупований Луганськ, знайшла місце, де мене утримували, щодня приходила і просила мене відпустити. Врешті один із російських командирів її пожалів і мене звільнили. Ми виїхали на вільну територію і згодом оселились у Києві.
«Я розмовляв, переконував, усе було марно». Від капелана-волонтера до пілота FPV
Я не зламався після полону лише завдяки вірі в Бога і підтримці дружини і сина. Колишні браття і сестри по церкві зникли з горизонту ще на етапі мого викрадення. Друзі і родичі в Луганську стали на бік росії.
Я довго сподівався на їхнє прозріння. Незважаючи на ризик повторного полону, приїжджав на окуповану територію як волонтер, привозив їм гуманітарку, розмовляв, переконував. Усе було марно.
В 2018 році я розірвав із ними спілкування і став будувати нове життя в Києві. Вивчив програмування і став працювати в IT. На момент повномасштабного вторгнення в мене була хороша робота в американській компанії, я не хотів її втрачати, але прагнув допомагати військовим і мирним людям.
Пройшов курси капеланів і офіційно став капеланом-волонтером від християнської ГО. З лютого 2022 до травня 2023 року я мав 11 гуманітарних поїздок. Був у Миколаєві, Слов’янську, Часовому Ярі, Соледарі, Бахмуті. Розвантажував гуманітарку, а потім говорив з усіма, хто того потребував.
Бійці приходили до мене на сповідь чи просто щиру розмову
Хтось просив разом помолитись, хтось — вислухати, підтримати, допомогти впоратись зі страхом і зневірою. Майже всі оплакували полеглих побратимів.
З цивільними розмови були геть іншими. Більшість із них відкрито говорили, що підтримують росію. Скаржились, що їх обстрілює НАТО, США, бандерівці. Відмовлялись евакуюватись, навіть коли ситуація була вже безнадійною.
Було боляче розуміти, що люди не хочуть бачити правду, але я нічого не міг із цим зробити. Остаточно мене «добила» капеланська поїздка в Бахмут у січні 2023 року, коли ми після страшного обстрілу роздавали місцевим на вулиці їжу, а черга хором проклинала НАТО і хвалила росіян. У той момент мені урвався терпець. Я вирішив, що більше не хочу мати справу з тими, хто свідомо залишається в небезпеці через дурні ілюзії. Сфокусувався на тих, кому справді необхідна допомога — наших військових, і надалі їздив лише на бойові позиції, де до ворога часом було менше як 500 метрів.
У перервах між волонтерськими місіями я був у Києві. Вдень слухав у церкві заклики благословляти ворогів своїх, вночі — гуркіт обстрілів. Не спав, згадував пережите в полоні і побачене на фронті. Молитися за розкаяння росіян хотілось дедалі менше, натомість зростало бажання відплатити їм за все, що вони роблять з нашою країною і нашими людьми. Око за око, як у Старому Заповіті.
Я вирішив мобілізуватись, але посада штатного капелана не приваблювала
Хотілось не просто допомагати іншим нищити ворога, а робити цю справу особисто і бачити результат. Пішов вчитись літати на FPV.
У 2022 році я закінчив курси з пілотування, а також тактичної медицини і топографії і став шукати варіанти служби у війську. Розіслав із десяток заявок у рекрутингові центри. Майже пройшов в елітний підрозділ спецпризначення, але завалив курс молодого бійця через стару травму коліна. Врешті мене взяли в підрозділ територіальної оборони, який стояв у тилу на ротації. Я тим часом прагнув саме бойової роботи, тому подався на переведення в «Азов».
«Чи вдасться вивозити бойовий стрес, стане зрозуміло вже на позиції». Про службу в «Азові»
Наказ прийшов 25 грудня 2023 року і вже наступного місяця я поїхав у зону бойових дій. Починав як помічник пілота, потім був пілотом, а в квітні 2024 року мене призначили командиром екіпажу. Зазвичай у мене були
Загалом відкатав 48 місій. Пережив під Торецьком сотні прильотів «градів» і авіабомб, які падали іноді в
Досі живий лише завдяки Божій волі і героїзму моїх побратимів. Колись я напишу про нас книжку, а поки що фіксую думки і події у блозі на DOU і в своєму каналі. Найбільш пишаюсь нашою роботою взимку 2024 — навесні 2025 року під Торецьком, коли наша позиція проіснувала понад 90 днів.
У травні 2025 року я став оперативним черговим офіцером. Почав керувати боєм ударних дронів зі штабу: аналізувати відео з розвідувальних БПЛА і віддавати розпорядження FPV-розрахункам. Іноді в підпорядкуванні було по
Читайте также: Кожна третя юрособа в ІТ завершила 2025 рік зі збитками
Коли встигаєш накрити ворога в кілометрі від наших людей, це найкраще відчуття
Вважаю це головним завданням FPV-екіпажів: не допускати зустрічі нашої піхоти з противником. Берегти життя кожного. Власне, повага до кожного життя — це те, на чому тримається єдність у війську.
Йдеться не про слова, а про конкретні дії. Наприклад, про те, щоб при плануванні місій завжди мінімізовувати ризик втрати людей, продумувати варіанти евакуації. В «Азові» це на найвищому рівні. Ті, хто мав можливість порівняти, знають, про що я кажу.
Коли кожен боєць бачить, що його життя бережуть, його внесок цінують — в колективі є справжнє братерство. В «Азові» ми воюємо не просто за Україну: ми воюємо один за одного.
Важливий момент: люди, які служать у нас давно, не принижують тих, хто тільки зараз приєднався до війська.
Буває спокуса дорікнути, мовляв, «а де ж ти був раніше?»
Я сам так колись робив, про що тепер шкодую. Час назад не повернеш. Сьогодні людина захищає країну, і це варте поваги. Зараз я тільки радію, коли можу когось мотивувати ухвалити правильне рішення. Знаю щонайменше про чотирьох айтівців, яких надихнув саме мій досвід. Троє вже у війську, один в процесі мобілізації.
Зараз у
Також є різні тилові і бойові посади в батальйоні безпілотних систем. Шукаємо операторів БПЛА, операторів НРК, фахівців зі збірки НРК, інженерів з ремонту та доукомплектування БПЛА й НРК, водіїв-логістів, спеціалістів зі зв’язку та забезпечення, спеціалістів тилу та забезпечення. До речі, зараз проводимо збір на наш батальйон безпілотних систем.
Тим, хто хоче стати FPV-пілотом, я раджу пройти додаткові курси з такмеду. Це навіть важливіше за вогневу підготовку, бо контактні бої в дронщиків трапляються не часто, чого не скажеш про поранення. Навички першої допомоги мають бути відпрацьовані до автоматизму. І вчитись терплячості: робота FPV-пілота — це не завжди екшн. Іноді ти мусиш годинами чекати на вдалий момент, коли зможеш завдати удару по ворогу.
Обов’язково треба підтягнути фізуху. Одне з найскладніших завдань у мене було в 2024 році в Білогорівці на Луганщині, коли я в протигазі мусив евакуювати із залитого отруйним газом бліндажа тіло вбитого побратима. Було не тільки морально, а й фізично дуже важко.
А в 2025 році нам з екіпажем після одинадцяти днів на позиції довелось пройти пішки 17 кілометрів у повному спорядженні: зброя, боєкомплект, рюкзак, шолом. Тож фізична підготовка повинна бути на висоті.
Також треба врахувати, що небойовий стрес — недосипання, відсутність особистого простору, фізичну втому — за бажання може витримати будь-яка вмотивована людина. За це можна не хвилюватись. А от чи вдасться вивозити стрес бойовий, стане зрозуміло вже на позиції. Щоб хоч приблизно перевірити свої межі, майбутнім пілотам я раджу обов’язково проходити повноцінний курс БЗВП, а не полегшену програму, яку вам можуть запропонувати.
«Не хочуть вірити в жорстокість росіян». Про адвокацію військовополонених у США
З 2022 року понад 700 військових «Азову» перебувають у російському полоні, про 500 із них ми не маємо жодної інформації — ані про стан здоров’я, ані про умови утримання. Для російської влади утримання «азовців» має символічне значення, вона неохоче йде на переговори щодо обміну, тому ми сподіваємось на дипломатичну допомогу від американського уряду.
Я був у США з 16 до 28 квітня, спілкувався з громадськими і релігійними організаціями в Нью-Джерсі, Нью-Йорку, Вашингтоні і Пенсильванії. Мав сім зустрічей у Капітолії з сенаторами і членами Палати представників — як демократами, так і республіканцями.
Як я і очікував, демократи здебільшого обізнані в ситуації і підтримують Україну без зайвих аргументів. Наприклад, капеланка Палати представників Конгресу Маргарет Грун Кіббен цілком на нашому боці.
Працювати з республіканцями складніше, їм не дуже цікаві далекі від них проблеми. Коли я говорив, що мене тримали в полоні через проукраїнську позицію, це викликало в них співчуття, але не більше. Тільки коли я додавав, що мене визнали «одержимим» через належність до протестантської церкви і катували струмом, щоб «вигнати бісів», починався справжній діалог. Серед республіканців багато протестантів, їх це чіпляє за живе.
Цікаво, що деякі з них мають певні симпатії до росії зокрема через те, що росія намагається виставити себе оплотом християнських цінностей. Вони не хочуть розбиратися в деталях і вірити в жорстокість росіян. Моїм завданням було донести: релігія в росії є лише частиною людожерської ідеології «русского мира», що прагне вбити всіх інакодумців. Сподіваюсь, мені це вдалось.
«Мене гріє думка повернутись в IT». Про плани на мирне життя
Для мене важливо не втрачати зв’язок із цивільним світом. Я намагаюсь не пускати війну в голову і використовую кожну вільну хвилину, щоб абстрагуватись. Спілкуюсь із родиною і друзями, вивчаю іспанську, багато читаю, відвідую IT-івенти офлайн і онлайн. Вважаю, що в кожного бійця має бути хоча б одне захоплення з перспективою на майбутнє, інакше вивезти це пекло неможливо.
Мене гріє думка повернутись в IT. До мобілізації я працював як програміст і DevOps — друга роль мене більше приваблювала. Мені подобалось займатись моніторингом безпеки ресурсів; у майбутньому я хочу повністю перейти у сферу кібербезпеки.
Обрав найбільш затребуваний зараз напрямок — penetration testing. Вже майже завершив доволі складний курс на платформі Hackthebox, нещодавно прочитав книгу Red Team Development and Operations, зараз вивчаю фреймворк MetaSploit. В липні поїду в Таллінн навчатись на курсі Malware and Exploit Essentials від Кіберцентру НАТО.
Після демобілізації хотів би відкрити власну кібербезпекову компанію
Але мій приклад — скоріше виняток, ніж правило. Більшість військових не знатимуть, що робити в цивільному житті. Держава і суспільство мають допомогти їм знайти свій шлях, відновити кар’єру або здобути нову освіту і професію. І робота має бути з гідною зарплатнею, щоб виснажені війною люди не хвилювались, як прогодувати сім’ю.
Це частина більш масштабного виклику: колишні і чинні військові мають на всіх рівнях бачити вдячність суспільства. Особисто я відчуваю підтримку цивільних людей, бо в мене свідома бульбашка. Але в масштабах країни, як на мене, ситуація надскладна. В інформаційному просторі зараз більше знецінення, ніж вдячності. Моїй дружині регулярно доводиться чути розмови про те, як сховатись від мобілізації, де намутити бронь — зробити що завгодно, тільки б не стати на захист країни.
Я, до речі, нормально ставлюсь до тих, хто має законні підстави не служити. Якщо це багатодітність — взагалі супер, я всіляко вітаю покращення демографії. Але ж у нас два мільйони людей в офіційному розшуку! Це вдвічі більше, ніж у війську. Вони бояться вийти з хати, але приносять свої «проблеми» в соцмережі, робочі чати, впливають на суспільну думку. Я навіть не кажу про тих, хто нападає на військових ТЦК. Це неприпустима і ганебна поведінка, на яку має бути адекватна реакція з боку держави і громадськості.
Сумно зізнатись, але впродовж короткого відрядження в США я почув більше слів вдячності за службу, ніж в Україні з моменту моєї мобілізації в 2023 році. В США повага до військових — послідовна державна політика, ми маємо вивчати і переймати цей досвід.
Для себе програму психологічного відновлення я вже продумав. Спочатку на кілька місяців поїду на море з дружиною і сином. Потім заведу собаку і ще одного кота. Далі буду працювати в IT, писати книжку, їздити на музичні фестивалі і жити звичайним цивільним життям.
Читайте также: Хто заробляє $6000 в IT | Нові Claude 5 та національна LLM | Математика на НМТ — DOU News #254
