💡 Усі статті, обговорення, новини про оборонні технології — в одному місці. Приєднуйтесь до DefTech спільноти!
Читайте также: Україна хоче до кінця року укласти «дронові угоди» щонайменше із сімома країнами НАТО
Анатолій Храпчинський пройшов кар’єрний шлях, про який колись планує написати книжку. Офіцер повітряних сил до 2009 року, що літав у складі екіпажу міністра оборони та входив до миротворчої місії в Іраку, потім — провідний інженер з якості на «Мотор Січі». Після того вісім років працював в Африці, де ще у 2013 році запускав білий Phantom із камерою GoPro для моніторингу місцевості.
У 2022 році Анатолій повернувся в оборонку і зараз працює директором з розвитку в компанії, яка розробляє радари для виявлення малопомітних і маловисотних БПЛА.
Чому систему ППО неможливо вдосконалити остаточно, як має працювати ешелонований захист, скільки насправді коштує перехоплення одного дрона і що з новим механізмом експорту, Анатолій розповів DOU.
Стара школа у новій війні. Чому став офіцером повітряних сил
— Анатолію, чому ви обрали повітряні сили?
Авіація для мене — сімейне покликання. Я з родини військових: ними є мій батько, брат, багато інших родичів. Батько працював інженером на стратегічних літаках Ту-160, Ту-16, Ту-22М3. Я ж літав бортовим інженером на Ту-134 — це був командний літак Міністерства оборони.
Любов до неба — тема, яка надихала мене ще з книжок. Якщо рекомендувати якусь одну, то нехай це буде «Чайка Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха. Окрім філософського змісту, вона розкриває ази аеродинаміки й пояснює, чому людину так тягне вгору. До того ж, авіація — це можливість постійно рухатися, бачити світ під іншим кутом і переміщатися в небі. Це неймовірний, емоційний досвід. Колись я точно напишу про це книгу.
— Як вас готували на службі?
Я застав ще стару радянську школу. Хоча на папері ми декларували рух у напрямку НАТО і його стандартів: їздили по різних країнах, переймали їхній досвід (я й досі регулярно буваю на різноманітних військових базах Альянсу). Але на реальній службі ми то фарбували бордюри, то вручну виривали траву на злітно-посадковій смузі. Це була радше імітація підготовки, ніж сама підготовка.
Коли два роки тому я завітав до одного українського військового вишу, мене зустріло керівництво, а надворі прибирали якісь люди. Запитав, хто це. Виявилося — курсанти.
Минуло майже 30 років, а підхід не змінився
У моєму розумінні майбутній фахівець має розвивати свої спроможності, експлуатуючи довірене йому сучасне обладнання. Вивчати нову техніку, опановувати стандарти, готуватися на навчально-тренувальних польотах і випробовувати власні можливості — ось головне завдання. Тому радянський принцип «нам не потрібно, щоб ти зробив, нам потрібно, щоб ти задовбався» має залишитися в минулому.
Те саме стосується матеріального забезпечення, яке й досі обмежує військових. Тоді, зрозуміло, бойових дій в Україні не було, тому багато офіцерів прагнули їхати служити в миротворчі контингенти: в Африку, Югославію, Ірак. Я сам пройшов Ірак: ми евакуювали дітей. Також у складі екіпажу доводилося виконувати специфічні завдання — наприклад, літати з Януковичем до Багдада.
І тут, на мій погляд, має бути проведена колосальна ментальна робота. Раніше військовий повністю підпорядковувався жорсткій вертикалі керівництва. Зараз більшість бійців на передовій мають у забезпеченні безпілотні системи та наземні роботизовані комплекси — і вони повинні вміти ухвалювати рішення самостійно й миттєво.
Є чіткий аналітичний стандарт, який дозволяє діяти в межах певних процедур: коли ціль підтверджена, ти сам вирішуєш, як зачищати доручений сектор. Звісно, є рамки: якщо в зоні є цивільні, автоматичний режим зброї неприпустимий; якщо діють інші обмеження, застосовується відповідний тип боєприпасу. Тобто ти завжди дієш у межах правил, але маєш свободу вибору під свою відповідальність.
У радянській армії, як і в сучасній російській, принцип простий: «Алга, наступайте!», а коли скажемо стояти — стійте. Наші передові підрозділи суттєво змінили цей підхід на користь західної моделі, і це дало нам колосальну перевагу. Але радянщину необхідно викорінювати остаточно. Багато людей, які досі пам’ятають старі порядки, банально бояться брати на себе ініціативу — і це впливає на якість виконання бойових завдань.
«Приходиш до міністра — а там уже росіянин із валізою». Про роботу в Африці
— Що саме ви робили в Африці і як було працювати там?
Я працював у компанії, яка будувала великий енергетичний об’єкт, де займався питаннями безпеки та забезпечення. Пропрацював у цій компанії вісім років. До речі, саме тоді, у 2013 році, ми почали використовувати перші цивільні дрони — запускали той самий білий Phantom із камерою GoPro для моніторингу місцевості.
Побутове життя в Африці дуже контрастне. Представники влади живуть у повному порядку, намагаються розвивати бізнес. Багато українців теж круто адаптувалися. Наприклад, знаю хлопців, колишніх авіаторів, які відкрили там хлібзавод і почуваються чудово. Проте жодних гарантій безпеки немає: тебе можуть зупинити на дорозі, вигадати абсурдне порушення ПДР і просто вимагати кеш. Окремий нюанс — «податок на білу людину». Якщо ти експат, у магазинах чи за будь-які послуги з тебя автоматично спробують взяти в кілька разів більше. Це просто специфіка тамтешньої реальності, з якою доводиться миритися.
Більшість країн регіону глибоко корумповані, і Росія цим філігранно користується. Вона агресивно лобіює свої інтереси: постачає зброю, фінансує місцеві еліти в обмін на доступ до видобутку корисних копалин. Це дозволяє росіянам будувати тіньові фінансові схеми та отримувати колосальні політичні дивіденди — зокрема потрібні їм голоси проти України в ООН. Навіть у країнах, де є потужне американське чи європейське енергетичне лобі, Росія і Китай примудрялися займати чільні позиції. Ситуація класична: приходиш до міністра зранку на зустріч, а в приймальні вже сидить росіянин із валізою грошей і чекає на аудієнцію.
— З огляду на цей досвід, як вважаєте: як Україні налагоджувати зв’язки там і як конкурувати з присутністю російських приватних війсьових компаній на континенті?
Як із цим конкурувати Україні? Нам потрібно чітко розуміти ключові ринки й реальні потреби цих країн. Вибивати вплив Росії ми можемо своїм унікальним бойовим досвідом та ефективними оборонними технологіями, які є відносно недорогими, але перевіреними в реальній високотехнологічній війні. Потенціал тут величезний, хоча донедавна через заборону на експорт зброї всі ці шляхи були для нас закриті.
Ми майже не ведемо системних переговорів з африканськими країнами, і це велика помилка. Африка — це справжнє «неоране поле» та надзвичайно перспективний континент. В українських військових, ветеранів та бізнесменів є велика мережа особистих контактів та зв’язків у регіоні. Ба більше, чимало українських компаній і фахівців раніше працювали там під російською «парасолькою». Зараз цей колосальний потенціал необхідно переорієнтувати, щоб вибудовувати якісну співпрацю вже напряму — від імені та в інтересах України.
— З ким саме налагоджувати співпрацю? І чи вплине на це відкриття експорту?
Складне питання. В окремих африканських республіках диктатори перебувають при владі з 1979 року, державні інститути наскрізь корумповані, а всі багатства країни зосереджені в руках однієї родини. У таких реаліях навіть американці діють вкрай обережно й виважено.
Китай натомість обходиться без зайвих церемоній — він просто заливає континент грошима та експлуатує наддешеву робочу силу. Звучить дико, але, за деякими даними, Пекін відправляє туди працювати засуджених до довічного ув’язнення або смертної кари. Їм дозволяють важко працювати на африканських об’єктах, отримувати гроші і перераховувати їх своїм родинам у КНР. Для китайської держави це вигідна й безвідходна схема.
Тому Україні потрібно фокусуватися на тих державах регіону, які чітко орієнтовані на взаємодію з європейським світом. Це питання великої геополітики у глобальному спектрі, і заходити туди нам варто у щільній синергії та координації з нашими західними партнерами.
Що ж до експорту, то про це той самий довгоочікуваний «зелений коридор» для ОПК.
Рішення назріле, адже ситуація була парадоксальною
Наші заводи спроможні виробити зброї на
Ця постанова ламає багаторічне політичне табу, але якщо поглянути на механізм тверезо, тут є як очевидні плюси, так і підводні камені.
Серед безумовних плюсів — експорт нарешті став можливим юридично. Виробники отримали легальний інструмент для виживання та залучення валютної виручки в країну. Запроваджений fast track: заявки обіцяють розглядати за 30 днів замість колишніх 90, причому погодження йтиме напряму через Державну службу експортного контролю, оминаючи довгі міжвідомчі комісії. Іноземні уряди-партнери відтепер можуть укладати прямі контракти з нашими компаніями.
До того ж ці контракти безпосередньо фінансуватимуть армію: від кожної угоди на готову продукцію 20% вартості (і 30% для комплектуючих) ітиме у спецфонд бюджету на розвиток ОПК.
Але диявол, як завжди, в деталях, і мінуси тут відчутні. По-перше, ми маємо вкрай обмежене коло покупців. Продавати зброю на вільному світовому ринку досі не можна — експорт дозволений лише в ті країни, з якими Україна підписала міжурядові десятирічні угоди у форматі drone deal. Поки що таких угод підписано лише шість, тож без тривалої дипломатичної підготовки ніяких комерційних продажів, наприклад, в Азію чи на Близький Схід не буде.
По-друге, віддавати 20% або 30% від суми контракту в бюджет — це надто велика фінансова «данина». Таке навантаження автоматично робить нашу зброю менш конкурентоспроможною за ціною на світовому ринку, а виробникам залишає мінімум чистих коштів на R&D та розвиток. По-третє, встановлений жорсткий нижній поріг у 15 мільйонів гривень для готових виробів, що відсікає маленькі інноваційні стартапи, які створюють специфічний софт чи мікро-БПЛА і хотіли б почати з невеликих пробних партій. Ну і наостанок — діють суворі обмеження щодо інтелектуальної власності та реекспорту, що може стати бар’єром для створення великих міжнародних консорціумів та спільних підприємств, адже іноземні інвестори не люблять таких рамок.
До того ж завжди діятиме жорсткий dual capacity test (тест на подвійну спроможність). Виробник зможе відправити товар за кордон тільки тоді, коли доведе, що здатний паралельно повністю виконати державне оборонне замовлення. Якщо виріб перебуває в «критичному списку» Міноборони, дозвіл заблокують, а якщо компанія завалить внутрішні поставки, ліцензію миттєво анулюють.
Сам факт створення цього механізму — це величезний крок уперед і перемога здорового глузду. Запуск «зеленого коридору» відбувся, але тепер головне — щоб на цьому коридорі не встановили занадто багато штучних митних постів та бюрократичних світлофорів.
Перші кроки у війні та втрачені можливості стратегічних підприємств
— В одному з інтерв’ю ви кажете, що Росія почала готуватися до війни з Україною ще в 2003 році. Чому саме тоді? Ви в той час працювали в екіпажі міністра оборони, що спостерігали зі своєї позиції?
Саме тоді, під час кризи навколо острова Тузла, росіяни вперше відверто й нахабно промацували наші кордони на міцність. Нас підняли по бойовій тривозі — це було серйозно. Ми екстрено вилітали в Крим: перекидали вищого військове керівництва держави в зону конфлікту, що назрівав.
Довідка. У вересні 2003 року Росія без попередження почала будувати насипну дамбу від Таманського півострова до українського острова Тузла в Керченській протоці. Метою Кремля було загарбання української території та отримання повного контролю над стратегічним судноплавним каналом. Україна розгорнула на острові прикордонний гарнізон і продемонструвала готовність захищатися. Внаслідок цього і прямих політичних переговорів будівництво зупинили 23 жовтня 2003 року за 102 метри від кордону.
Вже тоді, з кабіни літака, я почав дивитись на геополітичну ситуацію зовсім по-іншому. В Криму на той час разом базувались український і російський флоти. Російські військові завжди отримували в рази більше грошей, ніж наші, і цей контраст психологічно тиснув на українських службовців. Було очевидно, що Росія вже тоді системно скуповувала лояльність і закладала під півострові міну уповільненої дії.
Пізніше, коли я працював в Африці, з’явився інший тривожний маркер. Мені доводилось періодично літати до Москви, але виключно через безвихідну робочу логістику: саме там були найближчі посольства багатьох африканських держав, і всі візові й дозвільні документи для нашого енергетичного об’єкта доводилось оформлювати через них.
Під час цих вимушених бюрократичних відряджень я, як людина з військовим бекграундом, спостерігав за процесами зсередини. Було помітно, як шаленими темпами розкручується маховик російської пропаганди. Вони буквально випалювали мізки власному суспільству, системно й агресивно налаштовуючи його на майбутню велику війну.
Паралельно з цим Росія нарощувала технічні спроможності своєї зброї за рахунок західних компонентів. Починаючи приблизно з 2006 року, вони масово імпортували передову електроніку. Більшість російських винищувачів «Сухого», наприклад, літали з французькою авіонікою, оптикою й французькими матрицями. Поки світ заплющував на це очі, Кремль крок за кроком скуповував технології для майбутнього нападу.
— Два роки — з 2010 по 2012 — ви працювали інженером на «Мотор Січі». Як можете оцінити цей досвід і потенціал підприємства: чи можуть старі розробки стати частиною сучасного ракетного потенціалу України?
«Мотор Січ» — це колосально важливе для України підприємство із гігантським інженерним потенціалом. Особливо якщо брати його в синергії з конструкторським бюро «Івченко-Прогрес». На мою думку, це взагалі одна з найсильніших конструкторських шкіл у світі: значна частина їхніх двигунів була на голову вищою за аналоги, які вироблялися в Росії з радянських часів.
Водночас, коли я там працював, усе керівництво розглядало завод виключно в межах взаємодії з російським ринком — як оборонним, так і цивільним. Підприємство роками існувало переважно за рахунок того, що виготовляло й модернізувало радянську спадщину. Хоча вдалі спроби створити власні рішення теж були. Наприклад, унікальна розробка двигунів, яка дозволила якісно поліпшити характеристики вертольотів для польотів у надскладних умовах та розрідженому повітрі високо в горах. До речі, у назві цих модернізованих машин з’явилася літера «Б» — на честь керівника і співвласника підприємства В’ячеслава Богуслаєва, як-от у гелікоптерах Мі-8МСБ чи Мі-2МСБ.
Але глобальна стратегія розвитку була хибною. Після розпаду СРСР «Мотор Січ» орієнтувалась переважно на Росію, Африку й країни Близького Сходу. Про освоєння виробництва чи обслуговування європейських або американських авіадвигунів тоді не йшлося. Не створювали нічого, що могло б прямо конкурувати із західними компаніями.
Для мене це був період становлення. Як головний інженер з якості на авіаремонтному заводі, я отримав повне розуміння того, як будується велике виробництво зсередини: як налагоджується взаємодія між підрозділами, як формуються технологічні процеси. Завдяки цьому досвіду я можу допомагати українському ОПК. Наприклад, на одному з вітчизняних підприємств я впровадив систему маршрутно-збірних карт і контролю відповідності технічного стану.
Показовий момент був на «Мотор Січі». Мені довелося оновити й переробити внутрішній стандарт підприємства. Я розробив цей стандарт так, щоб він відповідав європейським правилам, і приніс документи на підпис В’ячеславу Богуслаєву.
Він сказав: «Мені доповіли, що ти тут багато розумного написав». Я пояснив, для чого це, і додав: «Ну ми ж будемо колись ремонтувати Pratt & Whitney та Rolls-Royce».
На що Богуслаєв відповів: «Я що, цим капіталістам допомагати буду?»
Я усвідомив: пробивати цей радянський менталітет далі немає сенсу, і невдовзі я залишив підприємство. А от для самого Богуслаєва та його курсу все закінчилося абсолютно закономірно [В’ячеслава Богуслаєва затримали у 2022 році, звинуватили в колабораціонізмі — виявилось, що він допомагав російській оборонці навіть під час повномасштабної агресії; він дотепер перебуває в СІЗО, — ред.].
Гонитва без фінішу: як працює ППО і що робить її ефективною
— З вашого погляду, як має виглядати ефективна система ППО? «Дикі шершні», наприклад, кажуть, що неможливо перемогти шахеди.
Перш за все, треба чітко розрізняти системи протиповітряної оборони під час реальної війни і в мирний час. Коли немає війни — є режим очікування. А цей режим передбачає розгортання базових елементів, які дозволять у найкоротший термін розгорнути повномасштабну протиповітряну оборону. Власне, саме так це зараз і працює в більшості європейських країн.
Але обидві ці системи тісно пов’язані — різниця полягає лише в підходах до застосування окремих засобів.
Класичні засоби повітряного нападу, які масово застосовували донедавна, — це літаки, крилаті та балістичні ракети різної дальності. Принцип їхного перехоплення змінювався залежно від поведінки та траєкторії цілі.
Якщо повернутися до історії, то одну з перших систем протиповітряної оборони розгорнув під час Другої світової німецький генерал Йозеф Каммхубер. Він побудував лінію з радарів «Фрея», які перекривали сорокакілометрові сектори вздовж значної протяжності фронту. Британці швидко намацали вразливість цієї системи: радар у кожному конкретному секторі міг одночасно бачити лише дві цілі — один бомбардувальник і один перехоплювач. Тому союзники почали масово насичувати ці сектори своїми літаками, буквально протискаючи німецьку ППО кількістю. Згодом з’явилися й інші методи протидії — наприклад, скидання фольги для створення завад на екранах радарів.
За десять років після закінчення Другої світової Каммхубер вступив до лав Бундесверу і розгорнув першу систему ППО НАТО — від Туреччини до північних кордонів — уже з урахуванням помилок, зроблених під час війни. Тоді системи розроблялися з розрахунком на відбиття масованих атак: радари отримали можливість супроводжувати від 150 і більше цілей одночасно. Світ готувався до ураження великих металевих об’єктів. Навіть коли розвивалися стелс-технології, їх все одно вчилися виявляти іншими засобами радіолокації.
Тому головний виклик сьогодні — це засоби повітряного нападу, які використовуються на гранично малих висотах і мають малі розміри
Класичні великі радіолокаційні системи просто не пристосовані для їхнього ефективного виявлення. Або ж вони їх бачать, але лише на відстані
Читайте также: Акції OpenAI для уряду США | Провал закону про ворожий софт | PlayStation без дисків — DOU News #257
Саме тому сьогодні потрібно розгортати суцільне радіолокаційне поле та цілісну систему різноманітних сенсорів: звукових, візуальних і пасивних. Вони формують повну картину повітряної обстановки в реальному часі й передають її по секторах. Зібравши дані з усієї цієї сенсорної мережі, можна чітко спрогнозувати траєкторію навіть найдрібнішої цілі й перехопити її на певних етапах польоту.
Зараз наші удари по території Росії здійснюються саме на таких малих висотах, і саме через це ворог не може їх ефективно перехоплювати. Те саме намагається робити противник і проти нас. Але ми розгорнули багато різноманітних сенсорів, які дають нам повне розуміння повітряної обстановки й дозволяють успішно перехоплювати цілі.
Отже, сучасна ефективна система ППО має охоплювати багато активних і пасивних засобів виявлення. І, відповідно, різноманітні засоби протидії — починаючи від радіоелектронної боротьби, яка суттєво пригнічує системи навігації засобів нападу (не створюючи при цьому перешкод для власної радіолокації), і закінчуючи безпосереднім вогневим ураженням.
Окремий ключовий принцип — це розподілене перехоплення
Воно передбачає миттєвий аналіз цілі: що це за об’єкт, яка його вартість та сценарій дій. Залежно від цього застосовується або дешевий дрон-перехоплювач, або маловитратна ракета, або ж піднімається авіація — наприклад, якщо ціль загрожує стратегічно важливому об’єкту.
Саме так і рахується реальна математика війни: важливо не просто те, скільки коштує наш снаряд і скільки коштує ворожа ціль, а що саме ми втрачаємо або економимо в процесі перехоплення. Наприклад, три наші дрони вразили нафтопереробний завод під Москвою — але скільки дефіцитних ракет С-300 чи снарядів із «Панцирів» ворог витратив на спроби їх збити? Оцінювати треба загальний баланс витрат.
Виходячи з цієї логіки й потрібно будувати сучасну систему ППО. У мирний час вона працює в режимі пасивного моніторингу, а коли з’являється інформація загрозу, миттєво переходить в активну фазу. Ворог теж постійно сканує наш повітряний простір: коли працюють наші активні радіолокаційні засоби, він за сигнатурою випромінювання визначає тип системи та її характеристики. І розуміє, як її обійти або придушити.
— Яке значення тут має ландшафт? Особливо якщо йдеться про прифронтові міста або Херсон і Нікополь, де на людей полюють дрони?
Колосальне. Будь-які рельєфні чи урбаністичні перешкоди — висотні будівлі, яри, гори, густі лісопосадки — безпосередньо впливають на можливості радіолокації та створюють «мертві зони» на певних висотах. Проте якщо досконало знати теорію розповсюдження радіохвиль і специфіку діапазону, в якому працює конкретний радар, можна побудувати систему спостереження так, щоб ці зовнішні фактори засліплювали її мінімально.
Ворог це розуміє і намагається використовувати особливості місцевості проти нас. Класичний приклад — русло Дніпра. Безпілотник іде на гранично малій висоті над водою, а перед виходом на ціль використовує високий правий берег як природний екран і укриття. У результаті він вискакує в сліпій зоні наших локаторів. У таких умовах критичне значення має буквально кожна деталь: кут нахилу й розгортання антен, нижня межа огляду й радіус цієї самої сліпої зони.
Ба більше, перші хвилі шахедів під час масованих атак виконують функцію розвідки боєм. Ретельно аналізуючи, які саме апарати були збиті, де це сталося і які засоби ППО при цьому відпрацювали, противник отримує картину побудови нашої оборони. На основі цих даних вони вираховують оптимальні й найбезпечніші маршрути для наступних хвиль дронів і ракет, щоб спрямувати їх акурат через виявлені сліпі зони рельєфу.
— Наскільки далеко ми зараз від точки, щоб наявний досвід масштабувати в системну архітектуру ППО?
Ми маємо шалений практичний досвід і розуміння, як усе має працювати, але все впирається в гроші. Наша головна потреба сьогодні — це кратно збільшити кількість різноманітних елементів виявлення і водночас суттєво їх здешевити. Адже імпортний радар класу Ground Master коштує близько 5 мільйонів євро, хоча його функції виявлення певних типів повітряних цілей може виконувати дешевший і доступніший аналог.
Ми вже розуміємо, як має будуватись ефективна архітектура протиповітряної оборони. Ця концепція щодня підтверджується успішними перехопленнями ударних дронів і крилатих ракет. Головна складність залишається з балістичними цілями. Прямого доступу до потрібних іноземних технологій ми не маємо, а те, що зараз розробляється в Україні, ще потребує часу і поки що не готове до бойового застосування.
Тому концептуально ми близькі до мети, але для створення повноцінної системи нам необхідно об’єднувати зусилля з європейськими країнами. Власне, цей рух уже триває, зокрема, в межах проєкту Freya від компанії Fire Point, де ми разом із партнерами інтегруємо і втілюємо технологічні рішення.
— Які переваги мобільних вогневих груп? Як вони мають взаємодіяти між собою?
Мобільність під час сучасної війни — це фундаментальний принцип для всіх елементів оборони: від пасивних засобів виявлення до активних радарів і пускових установок. Усе має безперервно переміщуватися. Завдяки постійній і непередбачуваній зміні позицій ворог не має стабільної картини нашої системи ППО і не може чітко вирахувати ешелони, де можна безперешкодно прорвати протиповітряну оборону.
Мобільна вогнева група висувається на визначений рубіж і чекає, готова перехопити будь-яку повітряну ціль у межах технічних можливостей свого озброєння.
При цьому самі мобільні групи можуть мати різну спеціалізацію і наповнення: одна розгортає компактну систему детекції, інша — засоби перехоплення, третя працює як вогневий підрозділ із великокаліберним кулеметом Browning. Я б робив ставку саме на такі гнучкі, комбіновані групи з різнотипними елементами, здатні миттєво маневрувати.
Наприклад, радар, який ми зараз розробляємо, розгортається силами двох людей за п’ять хвилин і відразу починає передавати верифіковану інформацію про повітряну обстановку в загальну систему.
— Як навчати операторів-перехоплювачів дронів? Які навички вони повинні мати? Це більше військові чи техніки?
Головна ідея сучасної ППО — максимально автоматизувати весь ланцюжок: від виявлення до супроводу та знищення цілі. Проте роль людини залишається ключовою. Оператор такої системи має глибоко розумітися на радіолокації. Отримавши первинні характеристики — швидкість, висоту, траєкторію та ефективну площу розсіювання — він повинен миттєво визначити, чи це справді ворожа загроза.
Це критично важливо саме під час виявлення малорозмірних об’єктів. Сучасний чутливий радар часто фіксує великих птахів як потенційні повітряні цілі. Але детальний аналіз траєкторії польоту та специфіки поведінки об’єкта в повітрі дозволяє відрізнити ударний або розвідувальний БПЛА від птаха.
Первинний якісний аналіз ситуації може й повинен виконувати штучний інтелект, але фінальний контроль — за оператором. Ба більше, якщо виникає потреба, він має бути готовий перехопити керування дроном-винищувачем на себе і вручну довести його до цілі.
Поки що надійної масової системи розпізнавання «свій — чужий» для безпілотників у світі немає
А її впровадження зробило б суттєво дорожчим кожен копійчаний апарат. Тому оператор мусить однаково вправно працювати і з автоматикою, і з ручним наведенням.
Ось чому я знов і знов повертаюсь до теми наших військових інститутів, де курсанти замість навчання змушені підмітати плац. Сучасний військовий — чи то оператор ППО, чи гранатометник, чи сапер — це насамперед інтелектуал. Людина, яка повинна якісно аналізувати великі обсяги даних, миттєво приймати рішення у стресових ситуаціях і професійно експлуатувати високотехнологічне озброєння. Критичне мислення, стратегічний погляд і винахідливість — ось що потрібно виховувати.
Наша винахідливість не раз допомагала втілювати нестандартні рішення, які згодом переростали в нові класи зброї та тактики. Українські військові завжди були кмітливими.
Пригадую кумедний, але показовий випадок із часів миротворчої місії в Іраку. Стояла шалена спека, і стандартні армійські холодильники не витримували або були забиті під зав’язку. Наші хлопці знайшли вихід: вони почали використовувати для охолодження питної води… потужні мобільні кондиціонери, якими охолоджували намети. У таких системах зверху йде велика трапецієподібна труба з отворами на липучках, звідки дує крижане повітря. Українці просто закладали пляшки з водою в ці рукави, і вода охолоджувалася миттєво й постійно. Американці, коли це побачили, дивувалися: в них техніка давала збій, а наші розв’язали побутову проблему за п’ять хвилин підручними засобами.
Ця ж сама винахідливість на початку повномасштабного вторгнення дозволила нам використовувати складні зразки озброєння абсолютно не за прямим призначенням, що зрештою дало поштовх до модернізації цілих технічних напрямів. Взяти хоча б ті ж FPV-дрони: прикрутили до цивільного коптера вибухівку, примотали скотчем і полетіли прямо в люк танка.
Раніше для ураження бронетехніки піхоті доводилося чекати на умовні Javelin чи NLAW. Але щоб навести їх, ти повинен бачити ворожий танк перед собою, підставляючись під удар у відповідь. А тепер оператор сидить у глибокому, безпечному укритті, відкриває монітор і скеровує високоточний удар по техніці за кілька кілометрів від себе. Цю природну інженерну та тактичну винахідливість потрібно підтримувати, заохочувати, масштабувати й давати їй простір для розвитку.
Як будувати ешелонований захист і що цікавить євпропейців в експорті
— Росія запускає автономні дрони з ШІ. Як цьому протидіяти?
Ефективні рішення є. Зрозуміло, що конкретних технічних деталей я розкривати не можу, але скажу головне: першими дрони зі штучним інтелектом на полі бою почали використовувати саме ми. І системи візуального захоплення й автоматичного наведення на фінальній ділянці — це також наша першочергова ініціатива.
Ворог, на жаль, швидко вчиться й переймає вдалі технології. Їхні системи на кшталт «Ковер» чи «Бандероль» уже використовують оптичну навігацію. Працює це так: у пам’ять безпілотника завантажується цифрова карта маршруту у вигляді зображень місцевості, і він летить без використання GPS, орієнтуючись по характерних об’єктах на землі (перехрестях, руслах річок, лісосмугах). Це робить його сліпим для класичних засобів радіоелектронної боротьби, які глушать радіосигнали.
Саме ж захоплення цілі відбувається завдяки вбудованій бібліотеці образів. Це база даних із шаблонами техніки, які система ШІ розпізнає в русі, класифікує і самостійно обирає пріоритетний об’єкт для удару.
Проте в цій безперервній технологічній гонці головна запорука нашого успіху — це інженери, здатні миттєво знаходити асиметричні рішення й міняти алгоритми швидше, ніж ворог під них адаптується. І такі фахівці в Україні є, вони працюють на випередження.
— Яким має бути ешелонований захист типової європейської країни?
Варто зважати, що більшість європейських держав або вже мають іноземну військову присутність на своїй території, або критично розраховують на неї. Наприклад, зараз у країнах Балтії збільшують німецький військовий контингент.
Але якщо говорити про суверенну архітектуру безпеки, то для типової європейської країни я б виділив насамперед розгортання суцільної інтелектуальної системи моніторингу, здатної завчасно виявляти будь-які типи повітряних загроз. І окремий, надважливий трек тут — це глибока інтеграція цієї системи з національними мережами мобільного зв’язку.
Сьогодні мобільний звʼязок перетворився на важливий стратегічний елемент у повітряному протистоянні
Він дозволяє контролювати й моніторити простір над містами, адже багато сучасних безпілотників керується або передає телеметрію саме через комерційні мобільні мережі.
Відповідно, будь-яка нетипова поведінка SIM-карти — наприклад, коли вона на висоті швидко мігрує між базовими станціями за чіткими патернами, які відповідають траєкторії та швидкості польоту дрона — це вже миттєвий сигнал для системи протиповітряної оборони.
Такі SIM-карти слід в автоматичному режимі аналізувати й негайно блокувати. Звісно, за винятком тих апаратів, які заздалегідь внесені до координаційного «білого списку» — наприклад, дрони медійників, рятувальників чи інших легальних цивільних операторів.
Так, це складна, комплексна екосистема, і більшість європейських колег під час розмови хапаються за голову: «Але ж це шалено дорого!» Та якщо ви хочете бути захищеними в епоху нових технологічних викликів, будувати таку інтегровану архітектуру доведеться в будь-якому разі. Безпека завжди коштує грошей, але втрати від її відсутності незрівнянно вищі.
— Як будувати ешелонований захист Україні з огляду на те, що зовнішні загрози змінюються?
Для цього існує глибокий стратегічний та інженерний аналіз, який дає змогу прораховувати, куди саме рухається ворог. Наприклад, скрупульозно вивчаючи уламки кожної збитої повітряної цілі, наші фахівці розуміють, які саме технологічні зміни вносить противник, у якому напрямку нам потрібно розвивати власні засоби детекції та на що звертати увагу в першу чергу.
Ворог безперервно шукає нові, нестандартні шляхи для обходу нашої оборони. Згадайте прецедент, коли президент Зеленський звертався до Лукашенка з вимогою «прикрутити» роботу білоруських веж мобільного зв’язку вздовж нашого кордону. Чому? Бо противник використовував їхнє покриття для навігації «шахедів», які заходили через Чорнобильську зону й атакували центр і захід України.
Цей приклад ілюструє фундаментальний принцип: протиповітряна оборона — це щит, який приречений нескінченно вдосконалюватись услід за еволюцією меча.
Це гонитва технологій, де фінішу просто не існує
Немає такої системи ППО, яку можна було б розробити, довести до умовного ідеалу й на цьому заспокоїтися. Навіть ешелонований захист Ізраїлю, який демонструє феноменальну ефективність перехоплення ударних дронів і крилатих ракет, виявився вразливішим під час масованих балістичних ударів.
Відповідно, захист повітряного простору вимагає різних, гнучких і асиметричних підходів до кожного типу загрози. Як кажуть, межі досконалості тут немає — перемагає той, хто здатний адаптуватися на крок швидше за суперника.
— Як Україна взаємодіє з європейськими партнерами у сфері малої ППО? Це партнерство чи конкуренція? Що може бути цікавим на експорт?
Тут важливо розуміти фундаментальну річ: попри теплі союзницькі відносини, і Європа, і Сполучені Штати розглядають нас як майбутнього потужного глобального конкурента на світовому ринку озброєнь. Ми маємо унікальний бойовий досвід, дієві рішення і шалений темп масштабування виробництва. Тільки вдумайтеся: сьогодні в Україні працює близько двох з половиною тисяч мілітарних компаній, які створюють найрізноманітнішу зброю та defense-tech рішення.
Якби ми вибудували далекоглядну спільну стратегію розвитку українсько-європейського ОПК із чіткими домовленостями про «зелені коридори» для наших виробників, це була б зовсім інша історія. Українські компанії могли б вільно виходити на європейський ринок, обмінюючись досвідом і технологіями із західними гігантами. Такий двосторонній рух дозволив би масштабувати рішення, які зараз захищають Україну, і зробити їх основою безпеки всієї Європи. Це був би найправильніший і найефективніший шлях.
Натомість поки що ми бачимо глибоку фрагментацію оборонного ринку як усередині Європи, так і в Україні. Яскравий приклад — великі міжнародні військові виставки, куди приїжджають наші розробники. Хтось презентує системи РЕБ, хтось снайперське спорядження, хтось дрони, але кожен стоїть сам по собі. Немає єдиного, потужного концептуального стенду.
А уявіть, якби ми виступали єдиним національним хабом, де всі види українського озброєння демонструвалися б у взаємодії як готова екосистема. Якби європейські топменеджери чи урядовці могли одягнути VR-шолом і на власні очі побачити звільнену Бучу чи інші понівечені міста, а потім подивитися на технологічні рішення, які запобігають таким трагедіям. Ефект від такої презентації був би в рази сильнішим.
Зараз же кожна компанія змушена самотужки повторювати шлях, який інші колеги по ринку вже пройшли. Системного, консолідованого підходу катастрофічно бракує. Поки що наша взаємодія найбільше нагадує знаменитий принцип пінгвінів із «Мадагаскару»: «Усміхаймося й махаймо». Тобто комунікація є, ми всі спілкуємося між собою, але немає єдиного лідера, який узяв би на себе функцію об’єднання: «Давайте я вас згуртую, ми сформуємо спільний пакет рішень і виступимо монолітом». Нинішня стратегія бізнесу часто працює за принципом: пішов напряму до президента, про щось домовився і працюєш у своєму кутку.
У цьому ключова проблема: брак внутрішньої синергії та скоординованої гри на зовнішньому треку. Звісно, я розумію позицію президента: зброя під час війни — це стратегічний елемент і потужний важіль у геополітиці. Але водночас і європейські партнери створюють жорсткі перепони. Ті ж поляки, наприклад, прискіпливо оберігають власні компанії і роблять усе, щоб передові технології не витікали за межі їхньої юрисдикції.
На закритій зустрічі під час безпекового форуму GLOBSEC я спілкувався з представниками провідних європейських та американських оборонних компаній і сказав їм відверто: «Ви хочете отримати від мене унікальну бойову експертизу, щоб потім упакувати її у свої продукти й монетизувати. А я хочу від вас реальної технологічної взаємодії — щоб ми разом побудували якісну систему, здатну надійно захистити Європу».
Читайте также: C++ зростає, Front-end просідає, а конкуренція б’є рекорди: аналіз ІТ-ринку в І півріччі
Підписуйтеся на WhatsApp-канал DefTech спільноти!
